bottomlinediary (bottomlinediary) wrote in scholar_ua,
bottomlinediary
bottomlinediary
scholar_ua

Terry Eagleton. The Illusions of Postmodernism

Eagleton Terry. The Illusions of Postmodernism. – Wiley-Blackwell, 1996. –147 p.

Праця англійського літературознавця та філософа Террі Іглтона «Ілюзії постмодернізму» – видання не зовсім нове і, власне кажучи, не оригінальне. Автор зізнається, що його книга є «плагіатом на самого себе» – вона здебільшого складається з есеїв, попередньо опублікованих у «London Review of Books», «Times Literary Supplement», «Monthly Review», «Textual Practice» та «Socialist Register». Втім, це не применшує її значення з огляду на неординарний підхід до аналізу постмодерної культури та деяких її важливих концептів.

Так само, як і інший відомий критик постмодернізму Фредерік Джеймсон, Т. Іглтон відносить себе до модної нині серед західних інтелектуалів течії неомарксистів. Автор здобув світову славу завдяки своєму «Вступу до літературної теорії» («Literary Theory: An Introduction», 1983) – дослідженню, яке до сьогодні залишається однією із найґрунтовніших розвідок про постмодернізм. Хоча його праці по суті культурологічні, а тому можуть здатися поверховими, Т. Іглтону потрібно віддати належне за його проникливу аналітику та майстерний стиль письма.


В «Ілюзіях постмодернізму» годі шукати будь-яких описів чи критики Ж. Дерріди, М. Фуко чи Ж.-Ф. Ліотара. Автор повністю оминає філософський канон. Для нього постмодернізм – це явище культури, що виникає внаслідок синтезу окремих філософських теорій з існуючим соціальним середовищем. Тому те, про що пише Т. Іглтон, – це популярний світогляд. Об’єктом критики є не філософські концепції окремих інтелектуалів, а загальносуспільна думка. «Постмодернізм, – каже автор, – є настільки штучним феноменом, що будь-що, що ми стверджуємо про один з його аспектів, майже приречене бути неправдивим стосовно інших» (с.viii).

Террі Іглтон підважує три головні світоглядні стовпи, які начебто випливають з філософії постмодернізму. Перш за все – це ілюзія про відсутність суб’єкта. Постмодернізм критикує модерністське розуміння суб’єкта, т. зв. картезіанське «Я». В розумінні широкого загалу ця критика є нігілістичним рухом до заперечення суб’єкта як такого. Хоч постмодерністи слушно зауважують, що суб’єкт по суті є «сконструйованим», завжди вписаним в певну культуру і залежним від неї, однак він не може існувати поза культурою через суть своєї природи. Люди народжуються немічними, нездатними подбати про себе, а отже – завжди існуватиме середовище, яке вводитиме нас у світ і через призму якого ми будемо цей світ сприймати. «Культурне буття» та «природне буття» співпадають у суб’єкті (с.72). Суб’єкт є водночас вільним та обмеженим (с.88), і ця діалектика належить до суті людського існування.

Постмодерністська чутливість намагається змусити нас завжди вважати на «місце», перспективу, з якої ми відчитуємо світ. Але проблема в тому, вважає Т. Іглтон, що немає єдиної перспективи. Ми завжди відчитуємо з кількох різних місць, і якщо замислитися, жодного разу це не була єдина, одинарна перспектива. Тому поняття «вкоріненість» треба було б замінити «вкоріненостями». Перешкода, яка насправді заважає нам говорити про наші «вкоріненості», – це мова. «Говорити» можна лише з одного місця і в один голос, таким чином усі «вкоріненості» ніколи не зможуть бути озвученими водночас. У цьому сенсі ми можемо говорити про нашу «вкоріненість», тому що не здатні говорити про наші «вкоріненості» (с.21).

По-друге, Т. Іглтон розвінчує міф про ілюзію Історії: «Постмодернізм відмовляється не від історії, а від Історії – ідеї, що існує поняття під назвою Історія, що має іманентне значення і мету, і що безперервно розгортається навколо нас навіть в момент, коли ми говоримо» (с.30). Суб’єкт, який читає, читає з і в перспективі історії, таким чином «культурний суб’єкт» співпадає з «історичною постаттю», пише автор. Іглтонова «історія» нагадує ідею «Історії», про яку пише Ф. Джеймсон: обидві концепції завдячують своєму походженню марксистському вченню, хоч насправді вони доволі різні. Не треба плутати джеймсонівську «Історію» з великої букви з Історією, про яку говорить Т. Іглтон. Відношення між ними можна описати як «суб’єкт-історія».

Террі Іглтон спростовує думку про те, що постмодернізм антиісторичний. З одного боку, постмодернізм вказує на складність історії: історія не статична і не лінійна. Історія завжди залишатиметься поза межами розуміння суб’єкта. Історію можна деконструювати, – каже автор, – але не охопити.

Третім ідейним стовпом популярного постмодернізму, проти якого виступає Т. Іглтон, є боротьба з класизмом. Безумовно, поняття «класу» соціально конструйоване. Класи є частиною суспільного устрою, зрештою, так само як єрархії. Проблема полягає не в існуванні класів (чи рас), як наголошувало старе марксистське вчення (с.57), а в їхньому абсолютизуванні (с.94). Поняття «класу» структурує суспільство, впорядковує його. Класи та єрархії потрібні, вважає автор. Але коли вони абсолютизовані, класи стають репресивними.

Автор також не вірить в те, що у філософії постмодернізму все дозволено і до всього байдуже. Ж. Дерріда, наприклад, був переконаний, що «справедливість» неможливо деконструювати, тому що деконструкція є справедливістю. Е. Левінас ставить у центр своїх праць турботу про «іншого», Ж.-Ф. Ліотара хвилює єврейське питання, а Дж. Капуто – юдео-християнський діалог. Таким чином, постмодернізм завжди зважав на морально-етичні питання.

У світлі цих трьох аргументів стає ясно, що заголовок книги «Ілюзії постмодернізму» – суто постмодерністський. Як би нам не хотілося зрозуміти «ілюзії» у марксистському і фройдівському значеннях, зрозуміло, що насправді Террі Іглтон деконструює наші власні упередження.

(оригінал рецензії тут)
Tags: культурологія, літературознавство, рецензії, філософія
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments