gluk16 (gluk16) wrote in scholar_ua,
gluk16
gluk16
scholar_ua

Монсерат Ґібернау "Ідентичність націй"

sveta_4

Нещодавно мені під руку трапилась робота Монсерат Ґібернау Ідентичність націй (Київ: Темпора, 2012). Будь-яку працю можна розглядати крізь призму її сильних та слабких сторін. Почну з перших, бо заради них і варто читати книжку ;)


Чому її варто читати?
1. Почну з широкого контексту, в якому слід читати і сприймати цей опус: глобалізація. Попри аж ніяк не оригінальність самої проблеми та тривалість її досліджень в соціогуманітарних науках, мені не доводилося бачити праць, написаних саме з врахуванням цього всепроникного феномену сучасного соціального життя. Більшість авторів пишуть про нації так, наче надворі середина ХХ ст., в розпалі холодна війна і панує структурний функціоналізм, який вважає суспільства/нації/держави самодостатніми – як в економічному, так і демографічному аспектах.

В переважній більшості праць про нації та націоналізм міграцій не існує, культурних запозичень не відчутно, суспільство споживання – це вигадка соціалістичних соціологів.
(Єдиний виняток, який можу пригадати, це праця Ентоні Сміта «Нації та націоналізм в глобальну еру», перекладену українською видавництвом «Ніка-Центр». Проте про неї дещо нижче).

Проте ще Ентоні Ґіденс (відомий британський соціолог, живий класик тощо) на початку 2000-х рр. вказував, що сучасна держава «розмивається»: вона стає надто малою для вирішення великих проблем, і надто великою – для вирішення малих. Британський соціолог натякав на посилення тенденцій міждержавних взаємодій (ООН, МВФ ітд.) чи навіть понаддержавних (транснаціональні корпорації, міграції тощо), в яких держава стає надто слабким і немічним гравцем. Одночасно посилюються тенденції до децентралізації держав, появи федерацій, автономних областей, регіонів тощо, адже такі форми державної організації чутливіші до проблем на місцях. Тобто розмивання держави відбувається в двох напрямках – глобальному та локальному.

І якщо сюжет про співжиття держав та глобалізації вже розкрито в низці праць, то про нації їх бракує. А це вже прикра біла пляма, яка тільки інтригує читача: якщо держава розпадається на регіони, одночасно зникаючи в нетрях наддержавних утворень, то що стається з національною ідентичністю?

Саме на це запитання намагається відповісти Монсерат Ґібернау. Вона зосереджує свою увагу на 1) проблемі деволюції держав, тобто децентралізації державної влади, 2) впливі міграцій на національну ідентичність, 3) формуванні наднаціональних ідентичностей (європейської чи космополітичної).

Навіть Е. Сміт в своїй праці про глобалізацію та нації менше уваги приділяє соціальним процесам, а більше – критиці існуючих теорій, які стверджують, що нації зникнуть з поглибленням глобалізаційних процесів. Справа варта похвали, але і докорів: яка ж доля чекатиме на нації? Як глобалізація вплине на них? Саме над цим міркує М. Ґібернау, і це – основна перевага її праці.

2. Функціоналізм в його широкому трактуванні, тобто тверезий погляд на справу – інша перевага праці. Поясню його на прикладі найбільш неоднозначного поняття та ідеї сучасності – мультикультуралізму. Автор не впадає в надмірні крайнощі, вважаючи мультикультуралізм єдино можливою реакцією на глобалізаційні виклики. Проте і не критикує його в сліпому гніві. Тверезий погляд на речі, який більше притаманний функціоналістам середини ХХ ст., коли явище оцінювалося не з погляду критерію «добро / зло», а радше з перспективи «що це означає для розвитку суспільства в довготривалій перспективі?» Така позиція дозволяє побачити як переваги, так і недоліки згаданого мультикультуралізму. А відповідно – й інших національних процесів. Яку саме відповідь пропонує автор - прошу звернутися до праці ;)

3. Соціологізм, тобто намагання розглядати проблему не лише на рівні опису окремих фактів та явищ, а з виходом на узагальнення та теоретичні положення. Звісно, автору не вдається йти «класичним» шляхом: розробка теорії та її верифікація емпіричними дослідженнями, проте така спроба є. Маю на увазі те, що автор не будує чіткої теорії, а лише висуває окремі теоретичні положення, які в єдину теорію не поєднано. Проте і такий спосіб мислення та писання – дуже вдалий. Замість розбору цікавих випадків автор систематично рухається в бік створення більш-менш стрункої теорії нації в епоху глобалізації – висовуючи міркування про соціокультурні фактори, що впливають на перебіг національних процесів, та про можливі результати таких процесів – в довготривалій і короткотривалій перспективі. Проте лише рухається. Але і це більше, ніж зробили інші автори.

4. Емпіризм, який полягає в активному використанні результатів соціологічних опитувань в аналізі національних процесів. Попри сподівання деяких вчених, що вивчення націй та націоналізмів вже давно неможливе в контексті кількісних досліджень, автор сміливо спростовує таке бачення. І тут я з нею цілком солідарний: як можна перевіряти коректність теоретичних гіпотез без виявлення поширеності певних соціальних уявлень, постав та практик в соціальному житті. Аналіз постав одиничного індивіда може дати багато для розуміння явища, але ніколи таке дослідження не дасть картини, наскільки це явище поширене. А деякі причини не можна виявити безпосередньо зі слів респондентів, бо вони їх не усвідомлюють, а тому не можуть «виказати» в опитуванні. Такі латентні фактори можна виявити лише завдяки виявленню статистичних закономірностей.

Іншою важливою рисою цього емпіризму є аналіз конкретних націй. Автор не витає в сфері абстрактних теорій, а кожну теоретичну побудову супроводжує детальним аналізом конкретного випадку, тобто нації – Австрії, Іспанії, Канади, Великобританії тощо.

Відтак, праця варта уважного читання. І як завдяки цікавій підбірці фактів, так і виявленню тенденцій в розвитку націй в глобальну епоху.

Чому праця викликає підозри?
1. Автор так і не подає вибудованої теорії, обмежуючись окремими поняттями та класифікаціями. Та й самі класифікації породжують сумніви, як і поняття. Наприклад, деякі поняття вживаються без чітких визначень («асиметрична деволюція» і «симетрична деволюція», «етнічні громади» тощо). Або й класифікації не зовсім логічні. Наприклад, на С. 86 подані такі три групи мігрантів, виділені за критерієм етнічної ідентичності:
  • «іммігранти, що культурно та соціально-економічні подібні до більшості в суспільстві-господарі»;
  • «іммігранти, яких спершу дискримінували, … і які схильні формувати етнічні громади та зберігати у їх рамках свою культурну та мовну спадщину, а тепер цілком інтегрувалися в суспільство-господар»;
  • «іммігранти, яким властиво поділяти деякі особливості фенотипу, що відрізняють їх від більшості населення, і які живуть у відносно замкнених етнічних громадах, часто зазнаючи расової дискримінації й соціально-економічної упослідженості».
В першій групі основна ознака – культура, в другій – дискримінація, в третій – фенотип. Куди потрапляє в такій ситуації культурно відмінна група, яка фенотипно не відрізняється від домінуючої нації, проте не зазнає дискримінації? Для неї місця в такій класифікації немає.

2. Книжка розрахована на широкого читача, але вважатися вступом до проблематики аж ніяк не може: читач повинен вже бути добре обізнаним з класичними працями з досліджень нації – Е. Ґелнера, Б. Андерсона, Е. Сміта, Е. Гобсбаума тощо, оскільки, хоча автор побіжно згадує про них, насправді опирається на них значною мірою. Крім того, часто він коротко переказує останні дискусії в сфері етносоціології, засипаючи читача довгими переліками прізвищ та праць, що може викликати втому в читача, якого цікавить «м’ясце», а не теоретичні дебати.

Проте це аж ніяк не такі страшні недоліки, як може здатися з моїх слів: книжка не проста до читання, проте аж ніяк не є цілком езотеричною і незрозумілою.

Чому українські видавці гідні окремого пункту в рецензії?
1. Класична проблема всіх перекладі – відсутність наукового редактора. Текст хибує традиційним неправильним написанням прізвищ іноземних дослідників: Герц замість Ґірц, Шилс замість Шилз, Тенніс замість Тьонніс тощо. Так само є перекручення й історичних понять: Німецький Союз став Німецькою конфередацією…

Наявність наукового редактора цю проблему виправила б відсотків на 50. Але якісного наукового редактора. А бажано – кількох ;)

2. Посилання на наукові праці. Частина з них вже перекладені українською мовою. Проте з тексту перекладу ви про це не дізнаєтесь ніколи. Хоча в західній традиції прийнято вказувати переклад, а не лише першоджерело. І цитувати – існуючий переклад (хіба що він вже зовсім не співпадає з оригіналом ;) Цього правила більш-менш дотримуються лише два видавництва в Україні – «Критика» та «Ніка-Центр». Хоча вони не виправляють посторінкових посилань, вони в списку літератури подають українські переклади. (І саме з них я часто дізнаюся про новинки в сфері перекладів соціологічної літератури) Тут же такого немає.

3. Відомості про автора. Здавалось би, дрібниця, а вартувало б подати їх. Хто така автор за спеціальністю – соціолог, політолог, етнолог? Де навчалася, працює, які має інші праці? Навіть «Фоліо», публікуючи переклад праці Домінік Шнаппер «Спільнота громадян», вказали, що автор – відомий соціолог, які має праці про націю, рік народження, освіту тощо. А тут – нічого. А вартувало б, бо зорієнтувало б читача, в тому, де в розвитку етносоціологї слід сприймати згадану працю…

Попри згадані недоліки працю вартує читання – причому уважного.
Tags: рецензії, соціологія
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 4 comments