gluk16 (gluk16) wrote in scholar_ua,
gluk16
gluk16
scholar_ua

Як «Кров і земля» творять «Криваві землі»

2010 р. американський історик Тімоті Снайдер опублікував чергову працю, яка одразу отримала титул «Книжки року» від низки міжнародних видань. Йдеться про «Bloodlands». Її підзаголовок – «Європа між Гітлером і Сталіном». Власне, в цьому і весь зміст – історія земель Східної Європи (Польщі, України, Білорусії, країн Прибалтики та західних районів Росії) в період з 1933 по 1945 рр.
9789664653616

2011 р. видавництво «Грані-Т» опублікувало її український переклад під назвою «Криваві землі».

Праця впливова, отримала багато позитивних відгуків, а тому неможливо обійти її боком.


Чим «Криваві землі» можуть бути цікавими читачеві ХХІ ст.?
Адже здавалось би, що нового про період 1933–1945 рр. можна сказати в 2010 р.? Вже написано стільки праць і про Голокост, і Голодомор, і Великий терор, і нацистську окупацію… І все ж, в праці є новизна, яка полягає в тому, щоб піднімати нові запитання, аніж давати нові пояснення подій. Так склалося, що події 1933–1945 рр. було «розтягнуто» по національних історіографіях, що породило ситуацію, коли за деревами вже й лісу не видно. Існують окремі епізоди, проте вони ніяк не можуть бути пов’язаними в цілісність: чому «остаточне вирішення» перетворилося на фізичне знищення євреїв лише в 1941 р.? Адже відомо, що до того їх тримали в ґетто, причому з 1939 рр., але знищувати почали лише в 1942 р. Чому Гітлер чекає три роки? Чому Сталін в 1932–1933 рр. був проти союзу з соціал-демократією, хоча це загрожувало приходом до влади нацистів в Німеччині? Чому він різко змінив позицію в 1934 р.? Невже справа в політичній короткозорості диктатора? Але як він тоді зумів за 2 роки до того майстерно знищити будь-яку опозицію до своєї влади та ще й провести колективізацію, що призвела до Голодомору? Таких питань, які не виринають, якщо розглядати період 1933–1945 рр. з перспективи окремої національної історіографії, Тімоті Снайдер знаходить багато. Саме запитань, бо, як я вже згадував, він не прагне, щоб цю працю сприймали як відповіді.

Я зупинюся на кількох проблемних точках, які аналізує Т. Снайдер.

1. Зв’язок між зовнішньою та внутрішньою політиками СРСР
Снайдер показує дивну часову залежність між змінами в обох курсах. Наприклад, вже згадувана позиція щодо німецьких соціал-демократів в 1933 р. Чому Сталін заборонив німецьким комуністам об’єднатися з есдеками і цим завадити Гітлерові прийти до влади? Адже загрозу нацизму було видно і раніше, про неї попереджають німецькі комуністи. Відповідь проста: в цей час триває кампанія по колективізації та боротьбі проти куркулів, тобто класових ворогів. Сталін бореться за чистоту партійної лінії в межах СРСР, а тому як він може проповідувати союз з «соціал-фашистами»? Проте 1933 р. куркулів як клас було знищено (що і не дивно, адже їх не існувало в реальності), а тому можливим став союз з соціал-демократами – заради порятунку соціалістичної батьківщини / цивілізації. І Комінтерн починає нову політику – на створення Народних Фронтів у Франції та Іспанії.
Аналогічним є пояснення Великого терору 1937–1938 рр., який зумовлювався вкрай непевним зовнішньополітичним становищем СРСР, що спричинило параною Сталіна про існування іноземних аґентур в СРСР.

Згадане пояснення дій Сталіна є цікавим, яке дозволяє зрозуміти на перший погляд безглузді дії «батька народів». В них є логіка, потворна, викривлена, але все ж логіка. Такою є позиція Снайдера. Саме це – один з головних його методологічних принципів: навіть найабсурдніше злодіяння можна зрозуміти. А відмова від цього – це поразка людяності. «Люди, що називають інших людей нелюдьми – самі нелюди», - такою є позиція Т. Снайдера.

2. Еволюція сталінізму
Завдяки шкільним курсам з історії сталінізм постає цілісною доктриною, а Сталін – людиною, яка, прийшовши до влади, почала її послідовно реалізовувати. Проте таке уявлення – це саме те, до чого прагнув культ особи. Адже завдяки ньому історія СРСР постає реалізацією гігантського і продуманого плану Сталіна: сьогодні знищуємо куркулів, завтра депортуємо кримських татар і так далі. Отже, ми припускаємо, що одна людина могла розробити план на чверть століття (від 1929 до 1953 рр.), а далі його послідовно і неквапливо реалізовувати. Саме таку віру у всемогутність і вміння передбачити майбутнє (і підкорити своїй волі!) і намагалися виробити в своїх підданих тоталітарні режими.

Снайдер показує, що дії Сталіна диктувалися ситуацією. Причому дуже часто ще й параноєю вождя. Наприклад, в 1930-х рр. були депортовані та репресовані корейці, які проживали на території СРСР, тому що Сталін боявся агресії з боку Японії, колонією якої була Корея. Відтак, в уяві вождя корейці були таємними агентами Японії, які тільки і чекають слушного моменту, щоб «вдарити в спину» радянській владі. Корейці ж були невинними. Проте коли в 1950-х рр. СРСР намагався об’єднати Північну та Південну Кореї в одну соціалістичну республіку, для цього треба було укомплектувати армію вірними Партії «місцевими» людьми, для чого було використано репресованих раніше корейців або їх нащадків. Аналогічним абсурдом відзначена політика щодо інтернованих 1939 р. польських військових: 1940 р. їх розстріляно як ворогів СРСР, проте 1941 р. Сталін намагається залучити поляків як союзників до боротьби проти Гітлера…

3. Еволюція нацизму
Якщо Сталін не був послідовним в своїх діях, то Гітлер не відставав від нього. Знову ж таки, існує стереотип, що фюрер тільки і мріяв, щоб знищити всіх євреїв. Саме з цим і асоціюється поняття «остаточне вирішення єврейського питання». Проте Снайдер і тут показує еволюцію, яка часто відбувалася під впливом моменту.

Спершу планувалося поселити всіх євреїв в ґетто в Люблінському воєводстві (після окупації Польщі). Проте виявилося, що в Польщі євреїв і так багато, а тому такий проект резервації не вирішував проблеми. Відтак, Гітлер запропонував Сталінові «забрати» євреїв до себе в СРСР. Сталін люб’язно відмовився. Перед тим ще існувала ідея вислати всіх євреїв на Мадагаскар. Проблем тут було дві: Мадагаскар – французька колонія, а море контролюють британці. 1940 р. Францію окуповано Вермахтом, а тому пункт №1 було вирішено. Проте поразка в Битві за Англію означала, що шлях до Мадагаскару все одно був нездоланним. Після цього Гітлер задумує іншу авантюру – до зими 1941 р. розбити СРСР, окупувати його землі до Уралу, а за Уралом створити «резервацію» євреїв. Події осені-зими 1941 р. показали хибність таких сподівань. І тільки тоді нацисти вирішують знищувати євреїв, та й то через те, що Німеччина загрузає у війні: Гітлер обіцяв знищення СРСР, але цього не сталося. Якщо не можемо дати перемогу над світовим комунізмиом, то треба хоча б організувати перемогу над світовим єврейством.

Але й тут політика нацистів вкрай непослідовна: євреїв вирішують знищувати на схід від лінії Ріббентропа-Молотова в кінці 1941 р., а на захід – на початку 1942 р. Проте в обох випадках знищення сповільнюється, коли Німеччині бракує дармової робочої сили: тоді євреям «дозволяють» працювати на Вермахт. Як тільки починає набирати обертів програма «агітації» остарбайтерів, євреї стають непотрібними…

4. Відмінності між системами Сталіна та Гітлера
Так склалося, що Гітлер видається «смертоноснішим» політиком, аніж Сталін. Проте Снайдер показує, що Гітлер був «дилетантом»: до 1939 р. (за 6 років перебування при владі) нацисти знищили 10 тис. людей. За той самий час (1933–1939 рр.) Сталін знищив бл. 5 млн. людей. Гітлер любив знищувати людей показово, натомість Сталін діяв непомітно, а тому більш ефективно. Нацистські страти були масовими і публічними, натомість більшовики заарештовують людей поодинці і вночі, розстрілів не афішують, називаючи їх засланням без права листування.

Відтак, Гітлерівські репресії породжували спротив. Повстання в Варшавському ґетто відбулося саме завдяки нацистській політиці, яка і не думала приховувати, що євреїв знищують. А тому закритим там людям залишалося тільки повстати – щоб померти з гідністю. Нацистські репресії інтегрували людей, сталінські – атомізували.

І лише в 1941–1945 рр. Гітлер «наздогнав» Сталіна: організовано фабрики смерті, налагоджено механізм масового винищення людей.

5. Всі смерті слід множити на один
Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа… Нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін вибудували не лише наш світ, а й нашу людяність
Ця теза Т. Снайдера завершує книжку, але нею пронизаний весь текст. Статистику жертв він постійно перетворює на людей. Адже йшлося не про числа, а про конкретних осіб. Доволі важко поєднувати опис логіки тоталітарних режимів, які не бачили людей, а лише статистичні одиниці, та конкретні людські долі, проте Снайдеру це вдається. Він не впадає в крайній схематизм («статистичність опису»), але й не переходить на конкретні біографії.

Згаданий момент – найбільша перевага праці. Хоча не слід його розуміти як спробу пояснити, що ж відчували вбивці, коли знищували по декілька сотень людей в день. Снайдер лише ставить питання: як людина змогла таке робити?
І як жертви сприймали те, що відбувалося?

Від пояснень Снайдера віє жахом, коли статистика перестає бути сухими колонками цифр. Українське видання без ілюстрацій – і це добре. Навіть тексту вистарчає, щоб відчути жахливість смерті 14 мільйонів цивільного населення протягом 12 років «взаємодії» двох тоталітаризмів.



Чому до «Кривавих земель» все ж є запитання?
Попри згадані сильні сторони книги, в ній є низка недоліків, які стають особливо відчутними, коли врахувати незвичайну популярність наукової праці серед ненауковців.

1. Фрагментарність тексту
Снайдер пише історію регіону, яка виходить за рамки національних історій. Проте в результаті читач отримує історію частин регіону. Це і не національні історії, і не історія регіону, а щось посередині. Снайдер зосереджується на подіях на територіях України, Польщі та Білорусії. Про Прибалтику згадок дуже мало, про західні райони Росії взагалі немає. Звісно, не можна вимагати від автора «объять необъятное», але він не подає одночасного зрізу подій навіть в тих трьох країнах, якими обмежує розповідь. Тобто замість викладу на зразок «Поки нацисти в Білорусії робили те-то, в Україні відбувалося те-то, а в Польщі повним ходом йшла реалізації того-то», читач отримує набір фрагментів, де в розділі про Голокост описано події в Польщі, в розділі про боротьбу з партизанами – в Білорусії, в розділі про Голодомор – в Україні. Відтак, замість цілісної картини читач отримує розповідь про окремі місцевості в різні відтинки часу.

2. Обмежений набір історичних персонажів
Микола Климчук (один з перекладачів книжки) під час однієї з презентацій висловив думку, що праця Снайдера написана, щоб показати американцям, що не тільки євреїв знищували в Другій світовій війні. Опис точний: крім євреїв ще винищували поляків. Саме на цих двох етнічних групах зосереджує свою увагу Снайдер.
Крім того, нацисти знищували населення Білорусії, бо там були партизани, а комуністи знищували населення України, бо там були селяни. І обидва тоталітаризми нищили інтелігенцію. Переважно – польську.

Фактично, інших персонажів немає. Переслідування рома (циганів) нацистами згадуються двічі за всю книжку і кожного разу автор вкладається в один абзац… Політика СРСР щодо національностей в 1930-х рр. обертається довкола національних меншин, серед яких найбільше місця приділено полякам.

Згаданий епізод варто розглянути більш детально. Снайдер детально аналізує політичні репресії, пов’язані з Польським національним центром – фіктивною терористичною організацією, «викритою» НКВД. На її прикладі Автор доволі детально пояснює логіку сталінських репресій проти національних меншин: переконання вождя, що педставники цих груп є шпигунами іноземних держав.

По-перше, автор не уточнює, що його міркування стосуються більше діаспор, тобто тих національних меншин, які мали власні національні держави – не в складі СРСР. Відтак, стає можливим для НКВД пов’язати їх зі шпигунством – шпигунством на користь своєї буржуазної батьківщини.
По-друге, автор не враховує, що в цей час репресії стосувалися і «титульних» націй Радянського Союзу – білорусів та українців, які мали власні «держави» – БРСР та УРСР відповідно. Снайдер лише побіжно згадує про репресії білоруської інтелігенції, але прив’язує їх до репресій проти поляків у справі Польського національного центру. Білоруси просто потрапили під гарячу руку.

І ніде Снайдер не згадує про репресії української інтелігенції. Хоча тут криється ключ до розуміння логіки радянського репресивного апарату. Польський національний центр був «викритий» В. Балицьким (начальник українського відділення ОГПУ). І той же В. Балицький «викрив» в той же час Український національний центр. Не схоже на випадковість. Крім того, в той час було «викрито» і Спілку визволення України, Українську військову організацію (одночасно з Польською військовою організацією). Загалом же Касьянов та Даниленко в своїй праці «Сталінізм і українська інтелігенція» (Київ: Наукова думка, 1991) нараховують ще 15 «організацій» інтелігенції, з яких 3 мають відверто українське «спрямування», тобто їм приписувалася націоналістична діяльність. У справі СВУ було заарештовано бл. 2 тис. представників української інтелігенції. Врешті-решт, поняття «Розстріляне відродження» виникло не на порожньому місці.

Проте Т. Снайдер репресій української інтелігенції лише за те, що вона була українською, не помічає. А якби він не обмежувався діаспорами, то побачив би ширшу логіку Сталіна: не просто страх іноземних розвідок, але страх націоналізму. До 1938 р. в радянському дискурсі фігурує лише класова боротьба, а з кінця 1930-х несміливо починає проскакувати національна риторика, з наголосом на провідній ролі російського народу. (Про це написано в праці С. Єкельчика «Імерія пам’яті», яку було видано англійською мовою ще 2004 р.). Отже, «національні процеси» 1930-х рр. демонстрували щось ширше, аніж страх іноземних розвідок, а радше спробу подолати «гідру» націоналізму, якій було зроблено поступки в 1920-х рр. у формі коренізації. Проте через обмеженість об’єктів аналізу автор випускає це з поля зору.

3. Обмежений історичний контекст
Снайдер, коли аналізує брутальність дій німецької армії в Польщі, списує все на нацистську ідеологію. Хоча ще в 1914 р. в Бельгії німці чинили не менш брутальні речі – включно зі спаленням населених пунктів. Пояснення крилося в помилковій доктрині німецького генштабу: населення окупованих територій треба так залякати, щоб воно навіть не думало партизанити в майбутньому. (Про це дуже добре написано в класичній праці Б. Такман «Guns of August», 1962). Воєнізованість німецького суспільства становила одне з джерел жорстокості німців в обох світових війнах. А також переконання, що військові – кращі від решти смертних (про що писали низка соціологів, які шукали пояснення нацизмові, зокрема Т. Парсонс та Н. Еліас). Відтак, поведінка солдатів Вермахту в окупованих землях не випливала з націоналі-соціалізму. Радше навпаки, націонал-соціалізм випливав з армійської культури німецької армії. Проте з логіки Снайдера випливає, що у всьому винний Гітлер та його утопія. Тобто тут Снайдер несвідомо починає грати за правилами тоталітаризму, хоча сам же від цього застерігає.

4. Заангажованість
Автор несвідомо відтворює польський дискурс про Голокост, але не відтворює український про Голодомор. Голодомор в нього є трагедією населення України, а не українців. І Голодомор не був спрямований на українців, а радше на селян. Стосовно цього сперечатися важко, бо це відповідає національно нейтральним уявленням про цю подію. Але от в Голокості поляки участі не брали. Автор згадує про українців, які були робітниками в нацистських фабриках смерті, українців-поліцаїв, які розстрілювали євреїв, але не згадує про поляків. Колаборантами в «остаточному вирішенні» були всі, крім поляків – німці, татари, росіяни, українці, білоруси, латиші, естонці, литовці. Лише не поляки. Хоча один з істориків в свій час вирахував, що частка колаборантів серед поляків була вищою, ніж серед українців: 4 з 10 000 поляків брали участь в нацистський акціях по знищенню євреїв, та лише 3 з 10 000 українців були залучені до такої діяльності (дані зі статті Я. Грицака «Українці в антиєврейських акціях в роки Другої світової війни»). Звісно, статистика річ умовна в цьому випадку, але й вона дає підстави для роздумів: поляки все ж брали участь у винищенні євреїв. Проте чому про це не згадано в книжці Снайдера? На С. 211 в ролі колаборантів перелічені українці, росіяни, татари, німці, литовці, латиші, естонці та білоруси, але не поляки. Невже їм не «дозволили» долучитися до знищення євреїв? Навіть євреї фігурують в праці як учасники знищення євреїв – як члени єврейської поліцію в ґетто. Але Єдвабне 1941 р. засвідчило польську участь, причому заперечити її важко, як не крути: чи це була самостійна акція поляків, чи їх спонукали до цього німці, виконавцями страт були виключно поляки. Так само і польська поліція існувала на території окупованої Польщі. Про неї Снайдер згадує в іншій своїй праці. Звідки така амензія в «Кривавих землях»?

Крім того, часто в тексті фігурують росіяни та німці, хоча насправді йдеться про дії радянської та нацистської репресивної чи адміністративної систем. Таке ототожнення народів з режимами є невиправданим. І сам Снайдер в кінці праці засуджує таке ототожнення. Проте в тексті праці свого ж правила не дотримується…

5. Україна – поняття географічне
Звісно, не можна закидати авторові, що він нехтує Україною. Проте Україна в нього – лише географічна область. Події 1917–1921 рр. описано як боротьбу Польщі проти Радянської Росії. В 1919 р. поляки планують створити союзну українську державу на землях, які польське військо відіб’є в більшовиків. Гетьманат Скоропадського названо німецькою колонією на сході Європи. В подальшому викладі українці з’являються лише в постаті націоналістів та колаборантів. Перші відрізняються від других лише «вивіскою»: ОУН в Західній Україні міжвоєнного періоду виступає в ролі нацистських шпигунів, а в період 1943 р. – як різуни. До речі, згадані події зображено як вину виключно українців, без згадок про етнічні чистки з боку поляків. Тобто в 1943 р. УПА вирізало поляків, але поляки не вирізали українців. Якщо стосовно того, хто перший почав, йдуть суперечки, то щодо другого вже є згода, що обидві сторони «чистили» одна одну. Про голод 1946–1947 рр. Снайдер пише наступне: «Від ще більших страждань решту радянської України врятувала Західна Україна з її приватним землеробським сектором, на колективізацію якого росіяни ще не знайшли часу» (С. 347). Тобто більшовики не мали часу західні області України колективізувати, хоча колективізації запобігли саме дії УПА в 1946–1947 рр.: радянська влада не мала ресурсів боротися з повстанцями та колективізувати селян.

Попри такі недоліки праця становить значний інтерес. Як ритуально зазначають в офіційних відгуках: згадані недоліки не перекреслюють значимості отриманих автором наукових результатів.



Проте є видавництво, якому слід подякувати за низку незабутніх моментів
Найкраще до опису якості перекладу і самого видання є поспіх.

1. В книжці відсутній алфавітний покажчик – як осіб та географічний, так і покажчик понять. Відтак, працювати з книжкою просто неможливо: її можна прочитати і поставити на полицю.

2. Перекладачів двоє, але хто яку частину праці перекладав – не вказано. Добре, що Микола Климчук признався, що його частина – Розділи 1–5.

3. Відсутній науковий редактор. Відтак, трапляються дурні ляпи. Наприклад, на С. 23 Австрія знаходиться між Німеччиною та Чехословаччиною, хоча в реальності все навпаки: Чехословаччина була «бар’єром» між Австрією та Німеччиною, а тому Антанта так дбала за її незалежність в 1916–1919 р. Так само в тексті НКВС стає жіночого роду, хоча насправді це не комісія, а комісаріат. На С. 345 з’являється Федеральна Республіка Німеччина замість Федеративної Республіки…

4. Відсутній літературний редактор. Тобто формально він є, а реально його не видно. В тексті – через наявність 2 перекладачів – існують різночитання: Ханна Арендт і Ганна Арендт, Тіуне Суґігара і Тіуне Сугіхара, НКВД і НКВС, Місісіпі та Місисіпі, SS і CC, Waffen-SS і Вафен-SS тощо.

Крім проблеми «стиковки» перекладачів текст просто не вичитаний. В ньому Сталін сходить на землю в образі партійного активіста (С. 40), що може викликати в читача шок, бо куди ж Сталін сходить, як він вже смертний? Хоча з контексту випливає, що йшлося про Сатану. Польські офіцери, яких розстріляно 1940 р., 1949 р. умудряються отримати записку, де їм обіцяють амністію. Аналогічна доля спіткала одного з головних нацистів: попри падіння Райху в 1945 р., він видає наказ про створення єврейського ґетто в 1949 р. Криваві землі стають кривавим краєм, причому з малої літери, а тому стає незрозумілим, що йдеться про поняття, винесене в заголовок книжки. Помічники стають посібниками, в чому відчувається калька з російської. З’являються безпекова поліція та безпекові шефи, причому останнє натякає на голову органів держбезпеки... На С. 208 розстріляні євреї умудряються бігти вулицями міста («біжать»), хоча інтуїція підказує мені, що вулиці вкриті тілами євреїв («лежать»).

Власні назви різко перестають ними бути: Єрусалим Півночі стає єрусалимом півчночі, Підкарпатська Русь – підкарпатською Руссю, Західна Україна – західною Україною.
А загальні стають власними: студебекери стають Студебекерами.

Серед «перлів» відзначу наступні:
1) арендтіанський аргумент, який означає аргумент Ганни Арендт;
2) клієнти Сталіна та Гітлера, причому автор аж ніяк не натякає на роботу обох диктаторів у сфері послуг, а на поняття з історії Древнього Риму, де клієнт означав залежну людину. (Чому не написати «васал»? Український читач в клієнті васала не побачить…);
3) на С. 303 нацисти чинять страшні бузувірства: «Цих осіб опитали, а потім розстріляли». Оце вже справді нацистська підступність: робити опитування громадської думки, після чого розстрілювати опитаних!
4) рамці: всі політики протягом книжки діють в рамцях, але у відповідний момент один з них таки зміг вийти з рамців;
5) на С. 348 Жданов мав «оквадратити ці кола». Снайдер натякає на задачу «квадратура круга», тобто отримання квадрата, який би площею дорівнював кругу. Задача немає вирішення, проте в свій час її страшно намагалися вирішити дуже багато людей. Відтак йдеться про mission impossible для Жданова!

Особливо цікавими вийшли звороти українська партизанська армія (малась на увазі Українська повстанська армія) та ОУН-Бандера (тобто ОУН-Б чи ОУН(б)).
І на останок про запеклу боротьбу роздвоєної особистості нацистського ката. На С. 315 йде запекла боротьба між Дірлевангером та Дирлевангером. До цієї сторінки його прізвище містить і, після – и. А на цій сторінці обидва варіанти прізвища вживано по-черзі.

Згаданий поспіх ще можна зрозуміти, а от слова від видавництва – ні. Видавець натякає на те, що праця може бути важко сприйнята в Україні, особливо в її західній частині, тому що автор не вживає поняття Західна Україна, а лише – Східна Польща. На жаль, автор цих слів полінився запитати в перекладачів, в чому справа. Насправді, в цьому пункті автор є максимально коректним: Східна Польща – це Західна Україна, Західна Білорусія та район Вільнюса. Саме ці області в 1939 р. окупував (чи приєднав) Радянський Союз. А тому автор вживає поняття «Східна Польща», коли розглядає ці регіони як одне ціле. Натомість, коли має на увазі західні райони України, то коректно вживає поняття «Західна Україна». Автора можуть не сприйняти в Україні за інші ідеї, про які я писав вище.

І на останок – обкладинка. Видавці дещо модифікували географію Кривавих земель, включивши туди лише Україну, Білорусію, Польщу, Литву та Латвію. Естонія банально не вмістилася, а от західні райони Росії чомусь також було виключено… Ось тут виникає запитання до видавців: невже росіяни зовсім не постраждали в цьому кривавому дванадцятилітті?
1291460370904
Попри такі видавничі хиби, текст читається легко, а основі ідеї видаються неспотвореними та придатними до сприйняття. Тому книжку варто прочитати кожному, хто цікавиться західними інтерпретаціями подій в Східній Європі в період з 1933 по 1945 рр.
Tags: рецензії, історія
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 3 comments